Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отже, розплющити очі. Уже якась реалізація в житті. Бодай прокинувся. Пригадати, що йому вже не три, не п’ять, не дванадцять, не п’ятнадцять, – пригадати це моментально і якось одуріло врізатись у твердий шмат власної біографії. Відчути, як біографія приклеїлася – передусім до серця – і відчути: цей шмат не просто твердий. Він гарячий, гіркий, і при цьому – не шоколад.
Пан Ярославський обеззброїв себе перед життям у тридцять сім, коли припинив пити. Він сказав життю: «Ось моя зброя, гляди, я кладу дуло «Неміроффа» на стіл та більше не торкаюсь його. Що? А, так. Це «1715». Моя холодна зброя. Її я теж кладу на стіл, бачиш? Кладу та більше не торкаюсь. Тепер ми можемо поговорити? Що? Ні, не змушуй мене робити це… Гаразд. Кладу. Бачиш? Дістаю з кишені та кладу просто перед тобою, повна пачка набоїв калібру 0,5 з фільтром, прекрасні червоні набої для поодиноких снайперських пострілів. Прощавай, ковбою «Мальборо». Я більше не Харлі Девідсон. Яка різниця? Бачиш, я кладу пачку снайперських перед тобою, тому що хочу говорити з тобою. Говорити відверто».
Пан Ярославський припинив затулятися від життя. Ця ідея з’явилася десь у тридцять п’ять, після чергової пиятики, він вирішив, що далі так – неможливо. Він опустив захист і зразу ж отримав з десяток хуків справа, десяток хуків зліва, пару потужних аперкотів під дих і в щелепу. Трохи повалявся у нокаутах, але побачив, що ніс цілий, зуби на місці та, у принципі, його щастя в тому, що він не носить окулярів.
Тривав другий рік його беззбройного матчу, і найбільших поразок він зазнавав на вихідних.
Отже, знову: розплющити очі, вліпитись обличчям у біографію, побачити на годиннику страшні цифри: 8.29.
«І це все, на що ти здатний? Твої колишні однокурсники здатні робити це до 11.10, деякі – до 12.30. А ти? Слабак!»
Але відпочивати більше не було сил, і пан Ярославський блощицею вповзав у прочинені двері ванної. Туалет. Так. Де в нас туалет?… Знову нічого. Ну-у-у, слабенько, Ярославський. Що там у нас?
Там у нас був сухий обід і холодна вечеря. Пан Ярославський старався, але нічого не виходило.
Ці безплідні старання, вже нестерпні для чоловіка його віку, не заважали панові Ярославському, зберігаючи міцність духу, голити по суботах бороду. Гоління по суботах – це те, що він відвоював у життя. Те, що робити було не обов’язково, але що додавало ранкові певної святковості. Справа була в запаху – панові Ярославському подобались його піна до гоління і гель після гоління. Це те, що тримало його на плаву – надійний запах свіжості.
Після гоління все йшло добре, сніданок пан Ярославський переміг іще в університеті, відтоді міг розтягувати його аждо полудня, гортаючи газети. Тепер він волів читати газети з планшета, це було навіть цікавіше.
Десь о дванадцятій на кухню заглядало сонце, пан Ярославський відчував приплив задухи і вдруге за день відчував, що краще було вдавитися пуповиною в череві матері або наїстися піску в пісочниці, ніж дожити до цього моменту. Сонце їдко проникало в голову і кричало туди: «Ярославський! Ти – нікчема! Ти нікчема, Ярославський! Іди убийся, Ярославський!»
Пан Ярославський відкладав планшет і йшов одягатися – вирушати до міста.
Там його знали як ґречного, уважного, вдумливого добродія, що дивно – неодруженого. Не пив, не курив, залишав чайові. Любив каву по-віденськи, кіш із курятиною, пляцок із яблук. Не скидав шалика у приміщенні – ще хіба така дивна деталь. А так, загалом – звичайнісінький.
Вечір суботи, слава Богу, Ярославський знав, як укоротати. Тарілка жирної їжі, так, щоб заволокло очі, хліба з маслом – такі селянські мотиви – і добре кіно. «Пила-5». Під тістечка з чаєм.
У неділю пан Ярославський відчував щось на кшталт задухи. Якось у неділю ввечері він спробував кисневий коктейль. Не допомогло.
У такі моменти пан Ярославський чухрав татуювання, вибите сп’яну в армії – «Aut cum scuto, aut in scuto»[15] – і терпляче ждав, коли ж життя заговорить із ним.
З огляду на це, четвер був улюбленим днем пана Ярославського. Не потрібно було клеїти дурня. Дихалось добре. У руці – гот-дог.
Люди навколо видавалися прекрасними.
– Можна біля вас присісти? – Ґречний голос добре вихованої молодої людини вивів його з марев.
– Так, прошу. – Пан Ярославський посунувся до краю лавки, даючи місце юнакові з трохи менш вихованою дівчиною, що одразу ж усілася юнакові на коліна. Пан Ярославський поморщився.
Парочка стала воркотіти.
– А я тобі подобаюсь? – запитувала дівчина, активно вилизуючи морозиво у ріжку, і підстрибувала у юнака на колінах.
– Дуже, – казав юнак і відривався від мобільного, щоби поцілувати пасію.
– Ти мене любиш? – запитувала пасія і лізла до його губ зі своїм перемазаним морозивом ротом.
– Дуже, – казав юнак і обережно відвертався від поцілунку, наклацуючи есемеску.
– Обережніше, – сказав пан Ярославський, коли юнка, балансуючи на колінах юнака, з розмаху ледь не заїхала йому в обличчя добряче полизьканим пломбіром.
– Що ви, що ви, – озвалася дівчина. А потім: – Я ненароком! Вибачте!
І розтирала салфеткою морозиво по його новій вельветовій куртці.
Пан Ярославський здивовано відчув, що йому практично байдуже за зіпсовану куртку. Сьогодні був четвер, день, коли можна було не думати про насущні запитання життя, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій.
Пан Ярославський потягнувся на лавці. Доїв гот-дог.
Задзвонив телефон.
– Алло, Ярославський?
– Так, Мишко, говори.
– Ярославський, ти чого це не був на засіданні сьогодні?
– Яке ж засідання сьогодні, хороший мій? Сьогодні ж четвер…
– Четвер, – твердо повторив голос.
– Четвер… – протягнув пан Ярославський і відчув, як усередині запустився каскад із доміно. Якщо сьогодні четвер, значить, сьогодні – переговори з партнерами. Значить, сьогодні – день місяця. Значить, сьогодні виставляють «сонечка».
У них на роботі була нова прогресивна система заохочення працівників – ударники праці отримували «сонечка», кожне «сонечко» – плюс двадцять баксів до зарплати. Кожна «хмаринка» – мінус. Чорт. Щойно Ярославський переконався, що це не працює.
– Алла поставила мені «хмаринку»?
– Алла поставила тобі хмаринку з блискавкою. Це третя блискавка за місяць, Ярославський. Чорт, що з тобою відбувається? Знаєш, про кого ми говорили останні п’ятнадцять хвилин зборів? Ми говорили про тебе, Ярославський!
– Справді? – перепитав доволі безглуздо і невпевнено пан Ярославський.
– Так. Ми говорили про твою готовність брати на себе більше і про твій прогрес,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.